This page has been robot translated, sorry for typos if any. Original content here.

Основи політології - Брегеда А.Ю.

2. Зміст та сутність національної політики в житті суспільства

Що таке національна політика? Хто є її суб’єктами? У чому полягає мірило ефективності та дійовості національної політики? Що говорро це досвід людства, України, інших країн СНД?

Нить національна політика — це цілеспрямована діяльність з регулювання відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами), що виявляється у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнаціональних та міжетнічних відносин з метою їх нормалізації, стабілізації і гармонізації [12]. Національні відносини разом з націями, народностями та іншими етнічними спільностями є об’єктами національної політики. А її суб’єктами стають держава, органи державної влади, політичні партії, громадські організації тощо.

У теорії і на практиці слід ураховувати, що національна політика, соціальна політика, економічна політика, демографічна політика та інші види політичної діяльності тісно взаємозв’язані між собою. У різних системах зв’язку вони співвідносяться як загальне і особливе, ціле і частина. Соціальні, економічні, мовні, демографічні аспекти національної політики перетворюють її в складову частину цих видів політики. Водночас національна політика як система є концентрованим виразом соціальної, економічної, мовної, демографічної політики.

У національній політиці слід розрізняти стратегічні та поточні завдання. Стратегічні завдання у сфері національних відносин є спільними для всіх націй та народностей будь-якої держави і розраховані на певний історичний період. Що стосується політики поточного моменту, то вона визначає конкретніші цілі та завдання, що випливають із сьогоднішньої ситуації. Відтак у механізмі національної політики дуже важливим є диференційований підхід, що враховує конкретну ситуацію даного регіону або національно-територіальної одиниці. Розробляючи регіональну національну політику, необхідно брати до уваги географічні фактори, демографічні процеси, історичні особливості формування даної нації або народності, її національної державності, національний склад населення, співвідношення корінного та некорінного населення, релігійність, особливості національної психології, національні традиції, звичаї, взаємовідносини даної республіки з сусідніми і т. д. У будь-якому разі неодмінною умовою ефективної національної політики є врахування закономірностей, тенденцій розвитку націй і національних відносин, науковий підхід до аналізу існуючих проблем. Там, де питання національної політики розглядаються не на засадах наукового аналізу, а суб’єктивістськи, стають неминучими прорахунки й помилки. Це, у свою чергу, створює підґрунтя для загострення національних почуттів і непорозумінь між тими чи іншими групами населення, відновлення старих міжнаціональних суперечок.

Політична практика засвідчує, що ефективною є така національна політика, яка відповідає демократичним принципам розв’язання національних проблем. Для цього треба не тільки впровадити в життя принцип рівноправності націй, а ще й доповнити проголошення юридично-правової рівності націй їхньою фактичною рівністю в економічній, соціальній та культурно-духовній сферах життя. Реалізація різноманітних заходів для розвитку націй та народностей, що живуть нині в Україні, має супроводжуватися також подоланням тих негативних наслідків, які принесла «національна політика», здійснювана сталінською тоталітарною системою [13].

Серпневі події 1991 року в колишньому СРСР відкрили нову сторінку в міжнаціональних відносинах і з усією гостротою поставили перед політичними діячами нових незалежних держав вимогу ставитись до розв’язання національних проблем з позицій виваженості, чіткого врахування реалій життя, з позицій послідовного демократизму й соціальної справедливості. Здійснення саме такої політики спроможне забезпечити реалізацію життєво важливих інтересів усіх і кожної окремо взятої нації та народності. Одним із позитивних прикладів саме такого політичного підходу можуть бути прийняті Верховною Радою України закон про громадянство, Декларація прав національностей України, договори між Україною, Російською Федерацією та іншими республіками колишнього СРСР, які створили необхідні правові основи для розвитку дружніх добросусідських взаємин між народами цих держав. Так, наприклад, у Декларації прав національностей України зазначено, що «Українська держава гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та духовно-культурні права. Представники народів та соціальних груп обираються на рівних правах до органів державної влади всіх рівнів, займають будь-які посади в органах управління, на підприємствах, в установах та організаціях. Дискримінація за національною ознакою забороняється й карається за законом» [14]. Отже, у цьому важливому державному документі проголошується й гарантується в законодавчому порядку широке коло прав громадян у всіх сферах суспільного життя. Реалізація положень Декларації сприятиме налагодженню дружніх відносин, мирному співжиттю громадян понад 100 національностей, які живуть в Україні.

Важливою функцією національної політики є розробка ефективних способів і методів вирішення міжнаціональних конфліктів, їх прогнозування та запобігання таким [15]. Міжнаціональний конфлікт, з одного боку, є специфічним, конкретно-етнічним виразом загальносоціальних суперечностей, а з іншого — власне національним (тобто етнічним) конфліктом, хоч і детермінованим соціальними суперечностями. Доведення суперечностей до конфлікту є дуже небезпечним, оскільки в ньому сконцентрована велика руйнівна сила. Пояснюється це передовсім тим, що намагання кожної зі сторін — учасниць конфлікту «здобути перемогу» неминуче натрапляє на протидію протилежної сторони. Прикладом цього можуть бути події на Кавказі, у Таджикистані, у колишній Югославії тощо.

У національній політиці важливо не тільки своєчасно «зняти» вже існуючі суперечності, а й їх передбачити. Так, наприклад, перехід до ринкових відносин об’єктивно містить у собі можливість загострення національних суперечностей, оскільки відмінності в рівнях соціально-економічного розвитку республік та регіонів призводять до неоднакових стартових можливостей. Інший приклад. Демократизація виборчого процесу і перехід на альтернативну систему висування й виборів депутатів можуть призвести до звуження в законодавчих органах представництва тих чи інших народів, утрати принципу пропорційного представництва націй та народностей у структурі влади, що, у свою чергу, породжуватиме міжнаціональну недовіру та образи.

Як можна сформулювати засадні принципи побудови національної політики за сучасних умов?

Перший принцип. Національна політика має базуватися на науковому аналізі та творчому осмисленні передового в цій галузі досвіду як вітчизняного, так і світового. За відправні точки для такого підходу треба брати рівноправність народів та їхнє взаємовигідне співробітництво, взаємну повагу до інтересів і суспільних цінностей усіх народів, непримиренність до націоналізму в будь-яких його формах.

Другим принципом є принцип стабільності територіальних кордонів суверенних держав. Політична практика переконливо свідчить, що територіальні претензії нині все більше стають вибухонебезпечним фактором і без того напруженого сучасного життя. Територіальні претензії призводять не тільки до загострення міждержавних відносин, а навіть і до війн. Таких прикладів у сучасному світі багато — досить указати на ворожі відносини між Іраном та Іраком, Індією та Пакистаном.

Україна не має територіальних претензій до сусідніх держав, її політика щодо цього є виваженою й послідовною, хоч, на жаль, не всі її сусіди, особливо Румунія, дотримуються такого принципу.

Як третій принцип можна назвати принцип органічної єдності національної, економічної, соціальної, політичної та духовної сфер розвитку суспільства. Національну політику можна розглядати як концентрований вираз економічної, соціальної, духовно-культурної та інших видів політики. Водночас національна політика є відносно самостійною та активно впливає на економіку й соціальне життя суспільства. А тому недооцінка як залежності національної політики від інших напрямків політики, так і відносної її самостійності призводить до значних прорахунків у вирішенні національних проблем.

Четвертий принцип — цілісність національної політики, урахування взаємозв’язку всіх її компонентів. Розробляючи державну національну політику, необхідно враховувати географічні фактори, демографічні процеси, історичні особливості формування даної нації, народності та інших етнічних груп, особливості формування національної державності, національний склад населення, співвідношення корінного і некорінного населення, релігійність населення та наявність різних конфесій і релігійних груп, особливості національної психології народу, його національні традиції та звичаї, взаємовідносини даної держави зі своїми сусідами.

П’ятий принцип — здійснення спеціальної програми з розвитку й надання відповідної допомоги національним меншинам, представники яких проживають в Україні, для розвитку їхньої національної культури, освіти, мови, традицій, звичаїв тощо.

Шостий принцип — формування етики міжнаціональних відносин, заперечення й засудження будь-яких виявів несправедливості й насильства. Як свідчить історичний досвід, ворожнеча й недовіра у сфері міжнаціональних відносин зникне тільки тоді, коли кожний громадянин будь-якої національності буде з однаковою повагою ставитися як до своїх національних, так і до інонаціональних цінностей. Розбудована з урахуванням цих принципів національна політика, як свідчить передовий світовий досвід, може сприяти консолідації націй і народностей та здійснити їх справжню гармонізацію [16].

Розглядаючи взаємозв’язок політики та національних відносин, слід спинитися на питанні про вплив національного характеру на політичні відносини. У понятті «національний характер» ніби акумулюються своєрідні історичні шляхи нації, її господарської діяльності, соціального, культурного розвитку й географічного середовища. Усе це залишає слід у психіці її представників, виражається в поведінці, смаках, звичках, особливостях мислення та сприйняття навколишнього світу [17]. Риси національного характеру, національної психології змінюються разом зі змінами умов існування націй, а проте є досить стійкими, щоб надавати своєрідності культурі, духовній діяльності людей. Ось чому в практичній політиці не можна ігнорувати національно-психологічних особливостей того чи іншого народу.

Національний характер справляє вплив на політичну поведінку людей, а отже (хоч і опосередковано), на політичний устрій. Він значною мірою визначає поведінку націй у кризових ситуаціях. Політик повинен ураховувати національний характер народу, зважати на нього у своїх діях. Дії, що не відповідають стійким рисам національного характеру, призводять політиків до поразки. Водночас політик-реаліст може шукати найбільш доцільних засобів впливу на національний характер у бажаному напрямку. Такий вплив може бути успішним лише тоді, коли він базуватиметься на послідовному формуванні умов, які б сприяли появі в нації певних нових психологічних рис. Якщо, наприклад, ставиться мета виховання почуття державної відповідальності в громадян, то необхідно створити політичні умови, за яких громадяни могли б фактично брати на себе все більшу відповідальність за спільні справи. І саме цим визначається ефективність політичного впливу на національний характер.

У національній політиці кардинальним є питання про співвідношення загальнолюдського і національного моментів, віднайдення способів їх гармонізації. Взаємодія національних та загальнолюдських інтересів є складною і характеризується наявністю суттєвих суперечностей, зате вдале поєднання цих інтересів створює такий взаємозв’язок і таку взаємозалежність, які забезпечують прогресивний розвиток як усієї співдружності, так і окремих націй та народностей. Тривалий час у нашому суспільстві в теорії і на практиці панувала теза про пріоритет загальнолюдського над національним, про безумовне підпорядкування національного загальнолюдському. Це призвело до того, що під приводом захисту загальнолюдських, загальнодержавних інтересів ігнорувалися національні, обмежувалися права республік, посилювалися тенденції до унітаризму. Сучасна національна практика не сприймає такого підходу. Національне й загальнолюдське перебувають у діалектичній єдності, де на перший план виходить то одне, то інше залежно від історичних умов та конкретних завдань.

Наукова концепція національної політики випливає з визначення національних цінностей і інтересів кожного народу, їх діалектичного синтезу із загальнолюдськими. За сучасних умов доцільно наголошувати не на підпорядкуванні національних інтересів загальнолюдським, а на їх узгодженні. Це не відбувається само собою, а досягається послідовною й активною національною політикою, для проведення якої необхідно створити дійові державні, суспільні й економічні механізми, які б забезпечували таке органічне поєднання інтересів. Суть науково обґрунтованої національної політики в Україні — це постійний баланс загальнодержавних, загальнолюдських інтересів усіх народів і етнічних груп, які тут проживають.

Проте в національній політиці будь-якої багатонаціональної держави можливі й вияви націоналізму [18]. Націоналізм — явище багатогранне й багатоманітне. Але за всієї багатоманітності конкретних виявів він має визначальну ознаку: визнання власної національної винятковості та протиставлення своєї нації іншим. Націоналізм — це намагання забезпечити панівне становище своєї нації, задовольнити її інтереси без урахування інтересів інших народів або навіть за рахунок їх обмеження [19]. Ясна річ, що націоналізм одних може породжувати тільки націоналізм інших.

У національній політиці важливо чітко відокремлювати справді національне від націоналістичного. Це одна з необхідних умов політичного керівництва й управління. До національного належить законне, справедливе прагнення кожної нації зберегти свою самобутність, мову, традиції, уклад життя, історичну пам’ять — усе те, без чого в людини немає національного самопочуття та національної гідності. Націоналістичне — це хворобливе, перекручене, доведене до крайнощів національне почуття. Причому перехід одного в інше відбувається часто непомітно для самої людини, під впливом емоцій. Так, за умов недостатньої політичної та загальної культури справедливі вимоги реального суверенітету інколи перетворюються на націоналізм та ізоляціонізм. За тих самих умов, коли не задовольняються елементарні соціальні потреби, значного поширення можуть набрати ідеї національної відособленості, національної нетерпимості, спроби шукати винуватців серед представників інших націй.

Інколи важко буває відрізнити національне від націоналістичного. Межа між ними часто малопомітна. Націоналізм, паразитуючи на природних національних почуттях, прагненні до національного відродження, намагається вести свою політичну гру на деформаціях минулого. За недостатнього рівня політичної та загальної культури, за вибуху пристрастей та емоцій у свідомість народу легко проникає бацила націоналізму, що рано чи пізно зруйнує будь-який суспільний організм, «з’їсть» душу народу.

Ось як писав про це ще минулого століття видатний російський мислитель В. Соловйов: націоналізм, або національний егоїзм, тобто прагнення окремого народу до утвердження себе за рахунок інших народностей, до панування над ними, є цілковитим спотворенням національної ідеї; у ньому народність зі здорової, позитивної сили перетворюється на хворобливе, негативне зусилля, небезпечне для вищих людських інтересів, здатне довести народ до занепаду й загибелі.

Характеризуючи надзвичайно велике значення національної проблеми для дальшого розвитку Росії, М. С. Грушевський зазначав, що «без перетворення Росії у вільну спілку народів немислиме повне оновлення, її цілковите визволення від темних пережитків минулого» [20]. Учений також підкреслював, що стійкими в суспільному житті є лише ті відносини між націями, які базуються на взаємній вигоді, на такому розвитку, коли свобода й суверенітет одного народу не обмежують свободи й суверенітету іншого.

У національній політиці слід чітко розрізняти зростання національної самосвідомості та націоналізму. Зростання національної самосвідомості — це природний і законний наслідок економічного й культурного прогресу народів. Протидіючи будь-яким виявам націоналізму, важливо бути чуйним і чутливим до всіх законних вимог і сподівань національного характеру. Але необхідно бачити й те, що нині з’явилися безвідповідальні політикани, свого роду націонал-кар’єристи, які паразитують на ідеях і гаслах оновлення, видаючи вузькогрупові інтереси за загальнонаціональні.

Головне завдання у сфері етнонаціонального життя — відхід від політики національного диктату та національного насильства. У національній політиці клин клином не вибивають. Проте в Україні певні політичні сили діють саме так, як робилося за тоталітарного суспільства, тільки ніби з «протилежним знаком». Якщо національна політика в колишньому СРСР будувалася на насильницькому «злитті» народів і націй в один «радянський народ», то тепер певні націоналістичні сили її будують на такому ж насильницькому їх розмежуванні або на асиміляції національних меншин національною більшістю. Уважаючи, що ніби-то нації визначаються виключно «генофондом», а отже, національність конкретної людини встановлено «апріорі», від народження, дехто у вирішенні національного питання знову виходить із штучно сконструйованих ідеологічних схем і постулатів, нав’язуючи їх кожному громадянинові, ігноруючи його власну думку, його намагання, його переконання, його щастя.

Намагання спертися на «масу», а не на особистість, невід’ємне від насилля над цією особистістю, давно вже стало чимось на зразок «умовного рефлексу» для нашого суспільства. Спочатку «масою» вважався пролетаріат, а тепер дехто передав цю роль «народам» та «націям». Це призводить не тільки до економічних та соціальних негараздів, до політичного напруження, а й до кровопролиття (Закавказзя, Югославія).

Національне життя не визнає насильства. Як не можна штучно прискорити хід етнічного розвитку людства, зігнати нації до однієї «купи», так не можна штучно зводити паркани між націями, консервувати відмінності між ними. І те, і те є однаково небезпечним і однаково трагічним.

Яке ж суспільство має бути в нашій багатонаціональній Україні? Нормальне цивілізоване суспільство без зайвого ухилу до «національного» або (як раніше) до «класового». Суспільство, де понад усе цінуватиметься Людина, а все інше буде похідним від цієї найвищої цінності. Суспільство, де спокійно і вільно живуть та розвиваються різні народи, не заважаючи один одному, не вбиваючи один одного, не підкоряючись один одному і не вимагаючи такого підкорення від інших. Не істерична біологічна закомплексованість, не націоналістична самозамкненість, а щастя людське — ось де вищий критерій розвитку й прогресу будь-якого суспільства.

Отже, кінцева мета послідовно демократичної національної політики полягає в погодженні національних та міжнаціональних відносин. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що гармонізація міжнаціональних відносин є можливою, якщо, по-перше, процес єднання, зближення, а потім і інтеграції націй відбувається природно, коли поступово визрівають для цього процесу об’єктивні й суб’єктивні передумови. По-друге, гармонізація міжнаціональних відносин може відбутися, якщо правильно вибрано політичні форми об’єднання народів (федерація, конфедерація, співдружність, асоціація і т. п.) та гарантовано вільний вихід з об’єднання. По-третє, якщо інтегративні процеси забезпечують реальні позитивні результати для всіх учасників такого об’єднання. По-четверте, якщо суб’єкти співтовариства залишатимуться рівними у своїх правах і обов’язках, а певне обмеження сфери реалізації їхнього суверенітету (що майже завжди неминуче) буде добровільним самообмеженням, а не наслідком тиску сильніших (яскравим прикладом такого позитивного об’єднання є стосунки 15 країн Європи в рамках створеного ними Європейського Союзу). По-п’яте, якщо процес інтеграції буде націлено не на нівелювання етнонаціональних відмінностей, а на максимальний розвиток етнонаціональної самобутності народів. По-шосте, якщо національна політика буде гнучкою, здатною швидко пристосовуватися до вічно змінних умов життя й розвитку народів і націй. Відтак головним чинником гармонізації національних та міжнаціональних відносин є створення правової демократичної держави. Практика свідчить, що за тоталітарних та авторитарних режимів неминуче виникає дисгармонія у міжнаціональних відносинах, що призводить до етнополітичних конфліктів, хаосу та насильства в суспільстві.

Усе це дає змогу дійти загального висновку, що гармонізація міжнаціональних відносин — не стан, а безперервний процес. Керування цим процесом з боку держави хоч і дуже складна, але абсолютно реальна річ. Зусилля й кошти, витрачені на таке керівництво, є цілком виправданими. Реальний приклад цього — Швейцарія, Фінляндія, Швеція, Норвегія, які забезпечують нині своїм громадянам чи не найвищий у світі життєвий рівень і характеризуються високою стабільністю етнополітичної ситуації.



 

Created/Updated: 25.05.2018

stop war in Ukraine

ukrTrident

stand with Ukraine