This page has been robot translated, sorry for typos if any. Original content here.

Історія економічних учень - Корнійчук Л.Я.

4. Меркантилізм

Першим проявом економічних ідей буржуазного суспільства став меркантилізм. У Західній Європі він зародився вже у XV ст., але великого поширення набув у XVII ст. Головною передумовою генезису меркантилізму був розклад феодалізму та зародження капіталізму. Виникнення капіталістичного способу виробництва у країнах Західної Європи датується XVI ст. Раніше в окремих містах узбережжя Середземного моря можна було спостерігати лише певні окремі прояви капіталістичних відносин. Велике значення для формування капіталістичного способу виробництва мало первісне нагромадження капіталу, зв’язане з найбільш грубими формами насильства: розоренням дрібних виробників, колоніальними загарбаннями, работоргівлею. Ці насильницькі заходи здійснювалися за активної підтримки держави через державні позики, податкову систему, протекціонізм.

Значно прискорило розвиток капіталістичного виробництва виникнення світового ринку. Початок формування такого почався зі здійсненням великих географічних відкриттів XV — XVI ст. Після відкриття Америки й морського шляху навколо Африки почалося небувале пожвавлення зовнішньої торгівлі країн Західної Європи. Дрібне товарне виробництво не могло задовольнити зростаючого попиту на промислові вироби. Наспіла необхідність створення великих капіталістичних підприємств, які могли б поставляти значні партії товарів на експорт. З’явилися великі майстерні, що працювали під контролем капіталістів (проста кооперація). Розвиток поділу праці зумовив перетворення капіталістично організованих майстерень на мануфактури.

Велику роль у виникненні капіталістичного способу виробництва відіграв торговий капітал, який у добу розкладу феодалізму був переважаючою формою капіталу. Світова торгівля привела до зосередження величезних багатств у окремих осіб, передовсім у купців і монопольних торговельних компаній. Торговий капітал підпорядковував дрібних виробників і одночасно сам проникав у сферу виробництва.

Розклад феодального устрою, розвиток товарно-грошових відносин, зародження капіталізму зачіпали інтереси всіх верств населення і надавали питанням економічного розвитку все більшого значення. Ліквідація монополії церкви у царині ідеології, розвиток наукових знань створили сприятливі умови для вивчення й узагальнення явищ економічного життя. З’явилося багато економічної літератури, що брала за головну мету визначення характеру та завдань економічної політики.

Меркантилізм як перша теоретична спроба пояснити суть капіталістичного способу виробництва виник на підставі узагальнення досвіду первісного нагромадження капіталу й вирішував практичні питання прискорення цього процесу. Намагаючись подолати гострі економічні суперечності, що їх породжував розклад феодальної системи, дворянський абсолютизм у Франції, Росії та інших країнах Західної Європи спробував форсувати торгівлю і промисловість меркантилістськими методами, щоб усунути економічну обмеженість феодалізму з допомогою розвитку мануфактурної промисловості.

Меркантилізм відображав інтереси торгової буржуазії, і саме тому Голландію, яка у XVII ст. досягла надзвичайного розквіту та збагачення, розвиваючи судноплавство, зовнішню торгівлю та колоніальну експансію, було проголошено ідеалом меркантилізму. Меркантилісти закликали вчитися у Голландії, і поступово на цей шлях ставали Англія, Франція, Португалія, Іспанія.

Отже, меркантилізм не був випадковим явищем в історії економічної думки Європи. Він мав реальну базу й вирішував практичні проблеми того часу.

Мислення меркантилістів значно відрізняється від економічних поглядів античного світу. Керівним принципом останнього був арістотелівський поділ господарства на економіку і хрематистику із засудженням останньої як «неморальної». У центрі уваги меркантилістів опиняється саме хрематистика — «породження» грошей грошима. Меркантилісти шукають зв’язку між господарськими явищами, але шукають його на поверхні явищ, у сфері обігу. І це було зумовлено особливістю епохи, коли домінував торговий капітал.

Отже, предметом дослідження меркантилістів є сфера обігу. Навіть сам термін «меркантилізм», що виник у ХVII ст., походить від італійського слова «mercante» — купець. Метод дослідження меркантилістів — збирання й описування реальних фактів та часткова їх класифікація, тобто вони прямують від конкретного до абстрактного, що є неминучим у період зародження будь-якої науки. Відтак меркантилісти не створили й не могли створити розгорнутої теорії капіталізму, не визначили його законів і категорій, а присвятили свою діяльність суто практичним питанням економічної політики.

Економічні погляди меркантилістів не можна розглядати як єдину, цілісну, наукову теорію, яку вчитель міг викласти учневі. Те, що пізніше отримало загальну назву меркантилізму, було, по суті справи, сукупністю особистих поглядів і думок багатьох різних людей, які досить часто навіть і не чули один про одного, а також сукупністю практичних господарських заходів європейських держав у XVI — XVIII ст. Авторами економічних праць тоді були, як правило, не професійні науковці, а практики — купці, промисловці, фінансисти, службовці торговельних компаній, котрі не теоретизували, а вирішували конкретні економічні питання, формулювання яких здебільшого виносили прямо у заголовки своїх памфлетів (саме так називали тоді ці праці).

Кількість авторів-меркантилістів та їхніх праць надзвичайно велика. Тільки в Англії до 1764 р., за підрахунками одного з англійських істориків, було оприлюднено понад дві тисячі таких економічних памфлетів. Проте детальне їх вивчення протягом ХVIII — XX ст. дало змогу виявити певну спільність теоретичних поглядів меркантилістів. Ідеологію меркантилізму розкривають такі головні положення. По-перше, багатством є лише те, що може бути реалізованим і справді реалізується у грошах; тобто багатство — це не що інше, як нагромадження грошей. По-друге, виробництво створює потрібні передумови для утворення багатства, а тому потребує постійного заохочення й розвитку. По-третє, безпосереднім джерелом багатства є сфера обігу, тобто сфера, де продукти перетворюються на гроші. По-четверте, сфера обігу є водночас і джерелом прибутку, що утворюється завдяки продажу товарів за більш високою ціною, ніж ціна купівлі: Г — Г? — гроші, що породжують гроші, — такою є формула капіталу в меркантилістів. По-п’яте, не будь-який обіг товарів і грошей є джерелом багатства. Обіг товарів усередині країни, на думку меркантилістів, хоч і збагачує одних осіб за рахунок інших, проте не збільшує і не зменшує загальної суми національного багатства. Джерелом багатства є лише зовнішня торгівля. По-шосте, баланс зовнішньої торгівлі має бути активним, тобто треба менше купувати в іноземців і більше їм продавати (проте щодо розуміння активного балансу погляди ранніх та пізніх меркантилістів дуже різнилися).

Конкретна меркантилістська політика і теорія меркантилізму пройшли два етапи у своєму розвитку. Це ранній меркантилізм, який Маркс назвав монетарною системою, і розвинутий меркантилізм, що його Маркс характеризував як власне меркантилізм, або мануфактурну систему.

Ранній меркантилізм виник іще до епохи великих географічних відкриттів. Найбільш відомими представниками цього напряму були Вільям Стаффорд в Англії та Гаспар Скаруффі в Італії.

Ранній (монетарний) меркантилізм грунтувався на теорії грошового балансу. Ця теорія мала два завдання: по-перше, залучити в країну якомога більше грошей з-за кордону; по-друге — зберегти гроші в самій цій країні. Відтак поставала вимога якнайменшого витрачання і якнайбільшого нагромадження грошей у країні з одночасною забороною їх вивезення. Адекватною була й економічна політика того часу, головною метою якої вважалося утримування грошей у країні, тобто максимальне зменшення імпорту. Збільшення маси золота та срібла уряди країн Західної Європи намагалися досягнути безпосереднім регулюванням руху грошей. Заборонялося вивозити благородні метали за кордон, купців-експортерів зобов’язували частину виторгу привозити готівкою, іноземних купців змушували всі гроші, отримані від продажу своїх товарів, витрачати на придбання товарів місцевого виробництва.

Монетарний меркантилізм був досить примітивною формою пізнішого меркантилізму. Властиві монетарному меркантилізму XVI ст. заходи — заборона вивезення грошей, обмеження імпорту, збільшення видобутку золота та срібла там, де це було можливим, встановлення високого імпортного мита, зниження позичкового процента — неодноразово впроваджувалися, наприклад в Іспанії, але не дали очікуваних результатів. Монетаризм виявився економічно безплідним, на ньому надто сильно позначалися вплив іще напівнатурального господарства, міська регламентація торгівлі та грошового обігу, орієнтована на самодостатність економіки кожного міста.

Зі зростанням капіталістичних форм господарства і розширенням зовнішньої торгівлі ставала очевидною недоцільність політики, що брала за мету втримування грошей у країні.

У другій половині XVI ст. система монетарного меркантиліз-му змінюється системою меркантилізму мануфактурного, що до-сягла свого розквіту у XVII ст. Основними представниками його були Томас Мен у Англії, Антуан Монкретьєн у Франції, Анто-ніо Сєрра в Італії. Виникла власне система меркантилізму, для якої характерною є теорія торгового балансу. Пізні меркантилісти центр ваги перенесли зі сфери грошового обігу у сферу товарного обігу. Вони ставили своїм завданням скасування заборони вивезення грошей, обмежень імпорту іноземних товарів; форсування експорту національної продукції передовсім промислової; завоювання ринків, у тім числі колоніальних, і забезпечення активного торгового сальдо, тобто перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартістю товарів, увезених у країну. З цією метою заохочувався розвиток промисловості, що виробляла товари на експорт, розширювалося мореплавство. На перший план висувалася політика протекціонізму, що розглядалася як найліпший засіб для забезпечення інтенсивнішого розвитку експорту. Держава запроваджувала систему митних заходів: увезення іноземних товарів, що конкурують з вітчизняними, а також вивезення сировини, яку можна було б переробити в середині країни, оподатковуються високим митом. І навпаки, встановлюються заохочувальні премії за експорт деяких вітчизняних товарів.

Отже, в центрі уваги всіх меркантилістів була проблема збагачення країни. У головному й ранні, і пізні меркантилісти єдині — основою основ всієї системи їхніх поглядів було уявлення, що єдиним справжнім багатством країни є гроші. Відповідно до цього всі меркантилісти виступають на захист максимального нагромадження грошей. Основна відмінність полягала у різних поглядах на суть активного балансу.

Ранні меркантилісти дивляться на гроші очима збирача скарбів, який знає, що будь-яка купівля зменшує їхню кількість, а будь-який продаж — збільшує. Пізні ж меркантилісти підходять до грошей уже як капіталісти, розуміючи, що гроші «породжують» гроші і для цього вони мають бути в постійному русі.

Звідси походить і різне трактування спільної для всіх меркантилістів формули: менше купувати й більше продавати. Ранні меркантилісти наголошують на першій частині формули, розуміючи її цілком однозначно: треба будь-що утримуватися від покупок. Пізні розуміють цю саму формулу досить широко: можна купувати багато, але сума продажу має завжди перевищувати суму купівлі.

Очевидною істиною для теоретиків обох етапів меркантилізму була необхідність впливу державної влади і навіть її опікування господарським життям. Відмінність полягала лише в різному розумінні конкретних форм цього втручання, у тім, як зробити його найбільш доцільним. Принцип грошового балансу на чільне місце ставить саме діяльність уряду, а принцип торгового балансу — приватну ініціативу купців і купецьких компаній, держава тут, як і раніше, відіграє роль покровителя й регулятора торгівлі.

Меркантилізм виник в Англії, потім поширився у Франції, Італії та інших країнах Західної Європи. У кожній країні політика меркантилізму мала свої особливості.

Найбільш розвинутим і типовим був англійський меркантилізм. Ще у XV—XVI ст. видавалися «закони про витрачання», які зобов’язували іноземних купців витрачати виторг за свої товари на купівлю англійських. Пояснювалося це тим, що Англія у XVI—XVII ст. значно просунулася вперед в економічному розвиткові і два сторіччя (1651—1849) меркантилізм був офіційною політикою держави (діяв «Навігаційний акт» Кромвеля).

Із представників раннього меркантилізму в Англії ми вже називали В. Стаффорда (1554—1612), який 1581 р. надрукував під ініціалами «W.S.» твір «Стислий виклад деяких скарг наших співвітчизників». Твір був написаний у формі розмови між лицарем, фермером, ремісником, купцем та доктором богослов’я, який робить остаточні висновки.

Стаффорд виявляє досить правильне як на ті часи розуміння зв’язку між вартістю грошей і вартістю товарів. Саме у появі неповноцінної монети, у псуванні монети королями (що практикувалося у зв’язку зі зростаючою потребою в коштах) він убачає причину подорожчання товарів. Псування монети, на думку Стаффорда, має подвійні наслідки: 1) дорожнечу; 2) втечу (відплив) з країни повноцінної монети.

Стаффорд доводить шкідливість вивезення монети за кордон, бо від того зростають ціни і погіршується становище народу. Але гроші є тільки засобом обігу. Усе залежить від того, як обмінювати на них товари. Держава, уважає Стаффорд, має видати закон, щоб жоден із сировинних продуктів не вивозився за кордон необробленим, оскільки вивезення сировини спричиняє зворотне завезення її в обробленому вигляді, що для країни є дуже невигідним. «Усе, що купують у нас іноземці, іде від нас назавжди. Навпаки, те, що ми купуємо один у одного, залишається вдома». Звідси, уважає Стаффорд, необхідність державного опікування вітчизняною торгівлею. Він пропонує заборонити ввезення предметів розкошів та деяких інших товарів, регламентувати торгівлю, обмежити вивезення монети, розширити виробництво сукна — найпопулярнішого тоді англійського експортного продукту.

Найвидатнішим представником меркантилізму в Англії в його найбільш розвинутому вигляді є Томас Мен (1571—1641), якого вважають автором теорії торгового балансу. Мен був купцем і одним з директорів Ост-Індської компанії. У своїх памфлетах «Роздуми про торгівлю Англії з Ост-Індією» (1621), «Скарб Англії у зовнішній торгівлі або баланс зовнішньої торгівлі» (1664) він заперечує монетаризм і обгрунтовує теорію торгового балансу.

Мен висловлюється проти заборони вивезення грошей, тому що, на його думку, гроші приносять багатство тільки перебуваючи в обороті. Він стверджує, що гроші в обігу можна порівняти із пшеничним зерном. Тільки посіяне зерно дає новий урожай, збільшуючи свою кількість. Спроби утримати у країні якомога більше золота та срібла за допомогою державних заходів обмежують право купця розпоряджатися своїми грошима і завдають тільки шкоди. З погляду Мена, єдиним розумним засобом збільшення кількості грошей у країні є сприятливий торговий баланс.

Торговий баланс з окремими країнами, доводив Мен, неминуче складається по-різному. Деякі країни більше купують в Англії, ніж продають їй, інші, навпаки, більше ввозять в Англію, ніж вивозять з неї. Тільки за умови, що торгівля буде вільною, вона набере найбільшого розвитку, а тим самим буде досягнуто основної мети — збільшення запасів золота та срібла. Отже, Мен вирішував проблему залучення максимальної кількості грошей зовсім інакше, ніж прихильники політики грошового балансу. Увезення та вивезення грошей, за Меном, прямо залежить від стану зовнішньої торгівлі. Якщо вивезення перевищує ввезення, тобто, якщо країна має активний торговий баланс, гроші надходять у країну. «Гроші, які привозяться у країну завдяки активному балансу нашої зовнішньої торгівлі, — це єдині гроші, які в нас залишаються і якими ми збагачуємося», — наголошував Мен.

Чітко формулює Мен і теорію торгового балансу: «Звичайним засобом для збільшення нашого багатства й наших скарбів є іноземна торгівля, що в ній ми завжди маємо дотримуватися того правила, щоб щорічно продавати іноземцям своїх товарів на більшу суму, ніж ми споживаємо їхніх товарів».

Мен — ворог будь-яких заходів, що гальмують експортну торгівлю, він вимагає навіть зменшення мита на товари, що вивозяться. На відміну від ранніх меркантилістів, які обстоювали високі ціни, Мен — прихильник низьких цін, котрі полегшуватимуть конкуренцію на зовнішньому ринку. Але він погоджується із ранніми меркантилістами щодо використання в обігу тільки повноцінних грошей, повторюючи вже відому думку Стаффорда: зменшення цінності грошей спричиняє підвищення цін на товари. Мен чітко розрізняв поняття грошей, багатства й дорогоцінних металів. Під багатством Мен розумів не тільки дорогоцінні метали, а й землю та інші дари природи. Щодо грошей він підкреслював також їхню роль для досягнення конкретної мети — залучити в країну через зовнішню торгівлю більше дорогоцінних металів.

Мен є прихильником розвитку вітчизняної промисловості і, так само як Стаффорд, вимагає заміни експорту сировини експортом готових виробів. Він уважає досить суттєвим також розвиток транзитної торгівлі, оскільки вона, на його думку, також є джерелом збагачення. Особливо важливим є щодо цього мореплавство і необхідність доставки англійських експортних товарів у місце призначення тільки на англійських суднах.

Меркантилістські погляди розвивав і Самуїл Фортрей (1622 —1681) син торговця, автор праці «Вигода та благополуччя Англії, що полягає у збільшенні запасів та розширенні торгівлі цього Королівства». З метою стимулювання розвитку промисловості він пропонує встановлення на іноземні товари високого мита, унаслідок чого ціни на товари, що завозяться в Англію, зростатимуть, а це, у свою чергу, сприятиме збуту товарів вітчизняного виробництва.

Фортрей — чи не єдиний з меркантилістів, хто приділяє особливу увагу засобам, які могли б підвищити продуктивність сільського господарства. Але й він, як і всі інші меркантилісти, уважає, що тільки від промисловості «головним чином залежить багатство королівства».

Коли меркантилізм як політика вичерпав себе, на його захист виступив видатний економіст Джеймс Стюарт (1712 — 1781). Він спробував оновити й розвинути далі меркантилістську концепцію у XVIII ст., коли вже поширилася теорія трудової вартості. 1767 р. він оприлюднює працю «Дослідження про принципи політичної економії», у якій не тільки розвиває далі принципи меркантилізму, а й робить принциповий крок уперед в економічній науці. Стюарт не поділяє ілюзій меркантилістів, що багатство створюється внаслідок продажу окремими капіталістами товарів за ціною, що перевищує їхню вартість. Він розрізняє «позитивний прибуток», що залежить від продуктивності праці, і «відносний прибуток», що є результатом обміну в процесі міжнародної торгівлі. На його думку, тільки позитивний прибуток породжує зростання суспільного багатства.

Французький меркантилізм. У Франції меркантилізм також відігравав важливу роль у економічній політиці, особливо у XVII ст., хоча буржуазія тут була слабшою, ніж в Англії, а французький абсолютизм — суто дворянською диктатурою.

Політику меркантилізму взяв на озброєння вже Генріх IV, всіляко стимулюючи торгівлю. Він уклав 1606 — 1607 рр. низку угод з іноземними державами, відмовився від прав корони на майно іноземних купців, сприяв колонізації Канади, заборонив увезення текстильних товарів і вивезення цінної сировини — шовку, вовни. У країні за допомогою привілеїв та субсидій насаджувалося мануфактурне виробництво.

Ще більшого розвитку політика меркантилізму набула за Людовіка XIV, завдяки заходам видатного державного діяча, міністра фінансів Жана Батіста Кольбера (1619 — 1683). На його честь політику меркантилізму інколи називають іще кольберизмом. Кольбер уважав, що могутність держави визначається кількістю грошей, що є в її розпорядженні, а їх може дати тільки торгівля. «Ми повинні завоювати народи нашою промисловістю, — говорив він, — і перемогти їх нашим смаком».

Найбільш відомим представником теоретичної школи меркантилізму у Франції є Антуан Монкретьєн де Ваттевіль (1575 — 1621). 1615 р. він опублікував книжку «Закони суспільного господарства» («Трактат з політичної економії»), яку присвятив королю і королеві-матері. Саме у цьому творі було вперше вжито термін «політична економія», що згодом став назвою цілої науки.

Економічні погляди Монкретьєна перебували на межі раннього та пізнього меркантилізму, що цілком відповідало економічному й політичному стану Франції того періоду. Релігійні війни проти альбігойців спустошили південнофранцузькі міста, а гугенотська міжусобиця розладнала всю французьку економіку. На той час Англія вже значно випереджала Францію в економічному розвитку.

Монкретьєн спробував розробити економічні заходи, запровадження яких дало б змогу пожвавити народне господарство Франції. Виходячи з англійського досвіду, Монкретьєн досить детально розглядає проблеми розвитку мануфактур, питання торгівлі, мореплавства, професійного навчання тощо.

Монкретьєн є палким захисником третього стану, найбільш важливою частиною якого він уважає торговців. «Купці, — наголошує він, — надзвичайно корисні державі». Навіть розвиток промисловості для нього не є самоціллю, бо кінцевою метою всіх ремесел, на його думку, є торгівля: «Філософи кажуть, що мета є причина всіх причин; і торгівля є, у певний спосіб, головною ціллю різних ремесел». Для могутності держави необхідне золото, а найнадійнішим способом його придбання є зовнішня торгівля.

Протиставляючи інтереси Франції інтересам інших країн, Монкретьєн засуджує французьку політику забезпечення свободи торгівлі купцям з інших країн. При цьому він досить своєрідно трактує меркантильну теорію прибутку, перетворюючи її на зброю проти іно-земних купців. У торгівлі, на його думку, виграш одного є втратою для іншого. Але в процесі внутрішньої торгівлі виграють і програють окремі учасники обороту, країна в цілому нічого не втрачає і не придбає. У зовнішній торгівлі іноземні купці є свого роду насосом і, отримуючи прибуток, вони викачують багатство країни, з якою торгують.

Цікаво зазначити, що Монкретьєн розрізняє поняття «гроші» і «багатство», уважаючи, що золото створює лише передумови для багатства і добробуту країни, але само по собі ще не робить її багатою. Першочергового значення він надає «природному багатству» (хліб, сіль, вино та ін.). Монкретьєн у зв’язку з цим пише : «Не достаток золота та срібла, не кількість перлів та алмазів робить державу багатою, а наявність предметів, необхідних для того, щоб жити й одягатися: у кого їх більше, у того більший достаток».

Монкретьєн виступає проти зайвих розкошів, уважаючи їх однією з причин, що призводить до відпливу золота з країни. «Розкіш, — говорить він, — для держави чума і рокове розорення; із шовком у Турцію та Італію відпливає наше золото».

Монкретьєн відрізняється від багатьох інших меркантилістів ще й тим, що не випускає з виду потребу поліпшити становище народу, особливо селянства, про яке він говорить із великим співчуттям і вважає, що держава має турбуватися про нього.

Меркантилізм в Італії. Для практичного запровадження політики меркантилізму в Італії не було належних політичних і економічних умов. Величезна політична роздробленість Італії призводила до її неминучого економічного занепаду. Колись нагромаджені торгівлею у XVI ст. капітали посилено перетворювалися на позичкові, розвивалася діяльність банків. Саме цей факт визначив інтереси перших італійських меркантилістів, які особливу увагу приділяли питанням грошового обігу і кредиту.

Уже згадуваний професійний банкір Гаспар Скаруффі (1519 — 1584) написав 1582 р. «Роздуми про монету і справжню пропорційність між золотом і сріблом», де розвивав ідеї, близькі до монетаризму. Скаруффі запропонував грандіозний як на той час проект скликання загальноєвропейської конференції під керівництвом папи або імператора з метою налагодити грошовий обіг у міжнародному масштабі. У різних країнах, а іноді й у різних регіонах у межах однієї країни, існували різні грошові системи, що дуже ускладнювало розрахунки й переказування грошей з одного місця в інше. Скаруффі запропонував встановити єдину загальноєвропейську грошову систему, визнати золото та срібло валютними металами, прирівнюючи одну вагову частину золота до 12 вагових частин срібла. На відміну від інших монетаристів він рекомендував ліквідувати національні бар’єри, що обмежують обіг; золото і срібло трактувалися як звичайні товари.

Цей проект підтримує й розробляє далі флорентійський банкір-економіст Бернардо Даванцаті (1529 — 1606), який опублікував 1582 р. книжку «Читання про монету». Даванцаті був прихильником біметалізму, засуджував хаос у грошовому обігу, пропонував повернутися до вільної чеканки монет та обігу зливків.

З теоретиків більш зрілого меркантилізму можна назвати Антоніо Серра (XVI — XVII ст.), відомого автора «Стислого трактату про причини, які можуть привести до достатку золота і срібла у країнах, що не мають копалень». Серра заперечує концепцію монетаризму й дотримується теорії «торгового балансу». Він засуджує заборону вивезення грошей і регламентацію їхнього обігу, втручання держави в економічне життя, як приклад наводячи Венецію, котра має достатньо грошей завдяки тому, що розвиває свою промисловість, веде широку торгівлю. Наявність грошей у державі, що не має копалень, за Серрою, залежить від розвитку ремесла, працелюбності та винахідливості населення, розвитку торгівлі, відповідної політики уряду.

З відомих італійських меркантилістів треба також назвати Антоніо Дженовезі (1712 — 1769), котрий тривалий час займав кафедру в Неаполітанському університеті. На думку Дженовезі, взірцем правильної торгової політики є зовнішньоторговельні заходи Англії. У «Лекціях про комерцію й цивільну економіку» він детально аналізує теорію торгового балансу. Неможливо допускати такого вивезення товарів, котрий послабив би вітчизняну промисловість і такого ввезення, котре завдало б шкоди вітчизняним ремеслам, уважає Дженовезі.

Багатство, на думку Дженовезі, це не гроші самі по собі, а правильно організована з їхньою допомогою зовнішня торгівля. Надлишок грошей є зайвим. Їх має бути стільки, скільки необхідно для обслуговування торгівлі.

Ідеї меркантилізму у тій чи тій формі позначалися на формуванні й розвитку економічної політики Іспанії, Німеччини, Австрії та інших країн як Західної, так і Східної Європи.

Ідеї меркантилізму в Росії та Україні. Ідеї меркантилізму набули розвитку в Росії XVII — XVIII ст. До XVII ст. для них не існувало умов, оскільки тоді в російській державі панувало натуральне господарство, а торгівля залишалася локальною й обмеженою.

З XVII ст. починається новий період російської історії: остаточно ліквідується феодальна роздробленість і завершується процес створення централізованої держави. Поштовхом до цього стало зростання суспільного поділу праці та торговельних зв’язків, на основі яких утворився всеросійський ринок. Розвиток торгівлі супроводжувався зростанням торгового капіталу й розширенням сфери його дії, купці ставали лихварями, власниками промислових підприємств — мануфактур. Саме в XVII ст. в Росії з’являються перші мануфактури, виникають буржуазні виробничі відносини.

На відміну від країн Західної Європи, де важливу роль у переході до капіталізму відігравала зовнішня торгівля, у Росії остання майже виключно була в руках іноземних купців, тому й мала для розвитку економіки значно менше значення. Росія не мала свого торгового флоту, була відрізана від берегів Балтійського й Чорного морів.

Своєрідність меркантилізму в Росії полягала в тім, що там не було чистого монетаризму, його елементи перемішувалися з більш зрілими принципами «торгового балансу». З одного боку, як і на Заході, меркантилізм в Росії відображував переважно інтереси купецтва, а з іншого — російський меркантилізм був принципово відмінним від західноєвропейського. Якщо представники останнього джерелом багатства вважали зовнішню торгівлю, то в центрі уваги російських меркантилістів був розвиток продуктивних сил країни.

Російські вчені, у працях яких висловлювались деякі ідеї меркантилізму, висували широку програму розвитку мануфактурної промисловості. Вони не ототожнювали багатство з грошима і благородними металами. Хоча російські меркантилісти і вважали необхідним розвиток зовнішньої торгівлі, у центрі їхньої уваги був розвиток вітчизняного виробництва, розширення внутрішньої торгівлі.

За своїм змістом російський меркантилізм відрізнявся від західноєвропейського й тим, що зачіпав ще й аграрне питання. Проблеми колоніалізму в ньому не зайняли того місця, яке вони займали в західноєвропейському меркантилізмі.

Проте економічну роль держави російські вчені-економісти трактували значно ширше, хоч водночас в Росії досить сильно проявилася дворянська обмеженість практичного меркантилізму.

Ідеологами нової просвітницької течії в Росії були А. Ордін-Нащокін, І. Посошков, А. Кантемір, В. Татіщев.

Уперше ідеї меркантилізму в Росії висловив видатний дипломат 60-х років XVII ст. Афанасій Лаврентійович Ордін-Нащокін (1605 — 1680). Найбільш виразно його економічні погляди відбито у «Псковському Положенні» (1667) і в «Новоторговому Уставі» (1667), автором і редактором яких він був.

Ордін-Нащокін, як і меркантилісти в цілому, захищав інтереси купецтва, а отже велику увагу приділяв питанням торгівлі та її організації. Про торгівлю він був високої думки, уважаючи її позитивною й благородною справою. Торгівлю він розглядав не тільки як одне з важливих джерел доходів держави, а й як галузь господарства, що активно сприяє зростанню народного достатку.

Водночас Ордін-Нащокін розумів, що торгівлю (зокрема зовнішню) в Росії розвинено недостатньо. Причину цього він убачав у браку капіталу, у засиллі іноземних купців, які проникали на російський ринок.

Головним для піднесення продуктивних сил Росії Ордін-Нащокін уважав розвиток промисловості. Росія, наголошував він, повинна розвивати промисловість не тільки і не стільки для продажу товарів за кордон, скільки для задоволення потреб внутрішнього ринку. Для цього Росії необхідні різноманітні галузі промисловості, і передовсім залізорудна промисловість, що є основою для розвитку інших галузей народного господарства.

Отже, економічні погляди і практична діяльність Ордін-Нащокіна були спрямовані на те, щоб ліквідувати економічну й культурну відсталість Росії, перебороти засилля іноземного торгового капіталу і створити вітчизняну промисловість.

Найбільш цікавим і своєрідним виразником меркантильних ідей у Росії був Іван Тихонович Посошков (1652 — 1726). Автор знаменитої «Книги про вбогість та багатство» (1724) походив із оброчних селян. У різних документах його називають по-різному: то колишнім селянином, то купцем, то ремісником, то служилою людиною. Пізніше Посошков очевидно розбагатів, про що свідчить його заповіт, згідно з яким йому належали кілька селянських дворищ, велика кількість землі, два будинки у Петербурзі, навіть кріпаки.

Економічну програму Посошкова викладено в його «Книзі про вбогість та багатство». Вона дуже близька до ідей класичного меркантилізму, особливо до ідей Монкретьєна.

Основною лінією цієї програми є всебічний розвиток продуктивних сил, вітчизняної промисловості, торгівлі, сільського господарства, зміцнення економічної могутності Росії, досягнення її економічної незалежності.

Посошков — великий поборник розвитку в Росії різних ремесел, але він, як і годиться прихильнику меркантилістської теорії, з усіх видів діяльності найбільшого значення надає торгівлі, а з суспільних класів — купецтву. Проте далі Посошков стає більш оригінальним і вимагає, щоб торгівлею займалися не всі, а лише професіонали-торговці, обстоюючи надання останнім монопольного права на торгівлю. Він є прихильником виокремлення торговців як певного соціального прошарку з тим, щоб їх було оточено особливим державним піклуванням. Представники інших верств суспільства можуть займатися торгівлею лише тоді, коли вони ввійдуть до купецького прошарку.

Щодо зовнішньої торгівлі, то лейтмотивом економічної програми Посошкова є «символ віри» меркантилізму — більше продавати й менше купувати. Він був прихильником активного торгового балансу, стверджуючи, що коли Росія більше продаватиме й менше купуватиме, то гроші залишатимуться в ній, а не відпливатимуть за кордон. Але Посошков надає цьому меркантилістському аргументу національного забарвлення, кажучи, що Росія може взагалі обійтися без імпорту, а експортувати може багато чого.

Як і всі меркантилісти, Посошков піклувався про збереження і збільшення кількості грошей у країні. Тому він уважав, що завозити з-за кордону слід тільки те, що не виробляється в Росії і без чого обійтися неможливо. Він був категорично проти завезення з-за кордону предметів розкошів, називаючи це непотрібною тратою грошей. Проте погляд на гроші в Посошкова є досить суперечливим. Його вважають номіналістом, оскільки він стверджував, що гроші створює цар, який може перетворити копійку на карбованець, достатньо лише поставити відповідний штамп. Але встановлена царем цінність грошей має силу тільки всередині держави, за кордоном же російські гроші тамтешні купці оцінюють на вагу металу, що в них міститься. Отже, щодо західноєвропейських країн Посошков дотримується товарно-металістичної теорії грошей.

У Посошкова немає властивого представникам західноєвропейського меркантилізму ототожнення багатства з грошима. Він розрізняє два види багатства: речове й неречове. Під речовим він розуміє конкретні матеріальні блага та гроші, а під неречовим — «правду», тобто вміле управління державою, добрі закони і праведний суд. Посошков розрізняє також багатство держави (доходи казни) і багатство народу (народне господарство), ставлячи на чільне місце саме багатство народу.

Принципи, викладені у творах цих мислителів, знайшли практичне відображення у відомих економічних реформах Петра І. Намагаючись домогтися економічної незалежності Росії, він рішуче розв’язував це завдання меркантилістськими методами: залучення в країну золота та срібла, форсування експорту, заохочування російського купецтва, розвиток промисловості, у тім числі експортної, будівництво каналів і портів.

Ця політика безсумнівно була прогресивною і відповідала потребам Росії початку XVIII ст. Вона мала багато спільного з кольбе-ризмом, але Петро І не обмежувався заохочуванням торгівлі і промисловості, а вживав дійових заходів для розвитку сільського господарства.

Певні риси меркантилізму були властиві й українській соціально-економічній думці кінця XVII — початку XVIІІ ст. Уже економічна політика Б. Хмельницького (XVII ст.) свідчить про наявність у ній елементів меркантилізму. Вона базувалась на застосуванні принципу активного втручання державної влади в господарське життя, заохочення вивезення товарів і обмеження вивезення коштовностей, установлення захисного мита, пільг місцевим підприємцям і купцям. Велике значення мали економічні зв’язки з іншими країнами, довгострокові торговельні угоди. Така політика об’єктивно сприяла пожвавленню економічного життя країни, розвитку товарно-грошових відносин, процесу первісного нагромадження капіталу.

Одним із найбільш послідовних прихильників реформ Петра І в галузі економіки, освіти, державного управління став Феофан Прокопович (1681 — 1736) — історик, філософ, письменник, політичний діяч, професор Київської академії, а згодом її ректор.

Ф. Прокопович, як і сучасні йому російські меркантилісти, був прихильником активного господарського й торгового балансу. Він уважав, що досягти такого балансу можна лише безперервним розвитком промисловості, сільського господарства, торгівлі, шляхів сполучення тощо, а також удосконаленням системи державних органів управління. Він палко підтримував реформи Петра І і вважав їх необхідними для поліпшення господарювання.

Г. Грабянка та С. Величко — ідеологи козацької старшини та шляхетства першої половини XVIII ст. — також надавали великого значення розвитку ремесел, промисловості й торгівлі, поширенню освіти.

Економічна думка України (як і Росії) тієї доби здебільшого відрізнялася від західноєвропейських меркантилістських концепцій широтою й оригінальністю підходу до розв’язання багатьох питань, зокрема суті багатства та його джерел, ролі промисловості в економіці країни тощо.

У цілому меркантилізм (особливо на другому етапі свого розвитку) мав історично прогресивний характер. Значення теорії «торгового балансу» полягало в тім, що вона пропонувала більш зріле та ефективне вирішення економічних проблем періоду первісного нагромадження капіталу та мануфактурного капіталізму. Активне сальдо «торгового балансу» справді було важливим джерелом збагачення буржуазії, до того ж постійним і надійним, не зв’яза-ним із випадковостями політичного життя та адміністративної діяльності. Це значить, що пізні меркантилісти, відкривши одне з важливих джерел нагромадження капіталу, правильно розуміли економічні завдання своєї епохи, оскільки час промислових переворотів іще не наспів.



 

Created/Updated: 25.05.2018

stop war in Ukraine

ukrTrident

stand with Ukraine