This page has been robot translated, sorry for typos if any. Original content here.

Історія економічних учень - Корнійчук Л.Я.

3. Розвиток радянської економічної науки в 30—90-ті рр

Характерними рисами економічної теорії, починаючи з 30-х років, були її повна заідеологізованість, схоластичність, вульгаризація суспільно-економічних процесів. З науки повністю зникають альтернативність суджень, вилучається сама науковість.

Політична економія перетворилась на описову науку, яка доводила правильність економічного курсу партії та уряду, проголошувала суб’єктивно створювані ними господарські форми справді соціалістичними і єдино можливими. Учені-економісти в своїх дослідженнях змушені були користуватися недостовірними статистичними джерелами, були позбавлені можливості користуватись до-сягненнями зарубіжної наукової думки, що робило неможливим об’єктивний економічний аналіз.

Виконуючи протягом десятиліть апологетичні й коментаторські функції, політична економія соціалізму не тільки все далі відходила від свого предмета, а й поступово перепліталась з політикою. І це відповідало інтересам бюрократичної системи, якій не потрібна була правда про об’єктивний стан виробничих відносин радянського суспільства.

Деформація завдань політичної економії соціалізму призвела до її переродження. Спроби вирішити проблему методу політичної економії, ізолювавшись від світових досягнень у галузі методології, закінчилися ототожненням методу політекономії з формально-логічними процедурами.

Відхід від предмета економічної теорії проявився у формуванні специфічної проблематики: теми досліджень формулювались, виходячи з тези про визначальну роль партії в організації суспільно-економічного життя, про переваги соціалізму над капіталізмом.

На рівні теоретичних проблем це проявлялося в тім, що коли посилювався процес формування гальмівних факторів соціально-економічного розвитку, визрівали умови кризи радянської економіки, у політичній економії соціалізму, як і в інших розділах суспільствознавства, інтенсивно обговорювалися проблеми прогресивності соціалізму. Саме у цей період посилено дискутувались питання соціалістичного способу життя, його переваг над капіталізмом.

Щоправда, в радянській економічній науці спостерігалися періодичні пожвавлення, зумовлені певним послабленням політичної цензури, переорієнтацією господарської діяльності та, у зв’язку з цим, наявністю нових соціальних замовлень і тимчасовим розвитком демократичних процесів.

Так, у 60-х рр. у зв’язку з розпочатою кампанією щодо впровадження госпрозрахунку необхідно було довести тезу про те, що товарно-грошові відносини відіграють певну роль у стимулюванні виробництва і можуть бути використані як важелі саморегулювання і за умов планової економіки.

З’являються наукові праці з цього питання, в яких категорії ціни та ціноутворення, прибутку, ренти розглядаються як регулятори виробництва, але сфера їх вільного впливу обмежується окремою господарською одиницею. Суспільний розвиток, на думку авторів, повинен бути підпорядкованим плановому регулюванню з боку держави, яка одна тільки може забезпечити ефективне зростання соціалістичного виробництва.

Особливо гострою була проблема заробітної плати. Її розв’язання зв’язувалось із вирішенням питання про характер робочої сили. Якщо підприємство визнавалось ланкою економіки, де на товарно-грошовій основі поєднуються фактори виробництва, то логічно було б визнати й товарний характер робочої сили. Однак спробу деяких учених (зокрема українських — В. Корнієнка та Ю. Пахомова) включити робочу силу у сферу товарно-грошових відносин було зустрінуто шквальною критикою.

Визнати товарний характер робочої сили за соціалізму означало спростувати тезу про винятковість цього способу господарювання і докорінно змінити підходи до визначення заробітної плати. За товарно-грошових відносин заробітна плата має виступати у формі ціни робочої сили, яка встановлюється на ринку під впливом попиту та пропозиції. Це суперечило тезі про плановий характер ціноутворення за соціалізму.

У 70-ті рр., у зв’язку зі згортанням економічної реформи, що була спрямована на часткове використання механізмів саморегулювання, економісти знову звертаються до аналізу методологічних проблем політичної економії та проблем економічного зростання і його показників. Робиться висновок, що країна досягла в своєму економічному розвитку якісно нових рубежів — стадії розвинутого соціалізму.

Однак наприкінці 70-х та у 80-х рр. в економічній теорії стають помітними певні зміни: усе сміливіше висловлюється думка про необхідність дослідження економічних явищ з нових позицій з урахуванням об’єктивних факторів невартісного походження. Відбувається перегляд раніше догматизованих марксистських положень. Ведеться пошук компромісу між марксистською та іншими економічними теоріями.

Звичайно, перегляд підходів до аналізу відбувається в межах ідеї соціалістичного вибору. Ідеться про дальше вдосконалення соціалізму на базі нових науково-теоретичних розробок, про нові методи господарювання, про використання товарно-грошових відносин, про зміну характеру планування і т. д.

У 80—90-х рр. змінюється й визначення предмета політичної економії: її починають трактувати як науку не тільки про виробничі відносини, а й про їхній зв’язок з продуктивними силами, надбудовою. Це дало можливість досліджувати вплив різноманітних факторів на розвиток суспільного виробництва, тобто робити те, що на Заході робили з початку століття.

До предмета політичної економії було включено категорію господарського механізму, що стало значним кроком уперед в аналізі закономірностей макро- та мікроекономічного рівнів, уможливлювало використання методів аналізу, сформульованих неокласичною школою. Висновки, зроблені на підставі досліджень закономірностей функціонування господарського механізму, підготували перегляд усієї концепції економічного устрою суспільства.



 

Created/Updated: 25.05.2018

stop war in Ukraine

ukrTrident

stand with Ukraine